130 р. від дня смерті М. Костомарова

В одному ряду з найвидатнішими вченими середи­ни XIX століття — М.Карамзіним, С.Соловйовим, В.Ключевським, М.Грушевським — стоїть Микола Костомаров, неперевершений історик і мислитель, один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, з якого, власне, і починається самостійний український суспільно-політичний рух.

Микола Іванович Костомаров народився 4 травня 1817 року в селі Юрасівка Острогозького повіту Воро­незької губернії. Походження хлопчика визначало де­яку подвійність його долі. Він з'явився на світ до взяття шлюбу місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою, українською дівчиною Тетяною Петрівною  Мильниковою,  за законами Росії став кріпаком свого власного татуся. І Батько майбутнього історика, капітан, учасник взяття Ізмаїла суворовською армією, у 1790 році пішов у відставку й оселився у своєму маєтку. І Він належав до стародавнього, відомого з середини XVI століття дворянського роду, вважався людиною дуже освіченою. Самостійно вивчивши французьку, в оригіналі читав твори Вольтера, Дідро й інших французьких просвітителів, залишаючись, проте, жорстоким кріпосником. Вже в похилому віці він вибрав собі в дружини українську дівчину Тетяну і Я відправив її до Москви для навчання в приватному пансіоні, наміряючись потім із нею одружитися. Обвінчалися батьки Миколи Костомарова у вересні 1817 року, уже після народження сина. Раптова смерть батька 14 липня 1828 року поставила його родину в скрутне юридичне становище?"Народжений поза шлюбом, Микола Костомаров як кріпак батька у спадок переходив тепер його найближчим родичам — Ровнєвим, які були не проти відвести душу, знущаючись над барчуком. Щоб він звикав до свого нового становища, йому призначили "місце" у передпокої. Ровнєвські лакеї, зловтішаючись, говорили йому: "Доста панствувати, Миколко, — ти ж бо такий же холоп, як і ми!". Коли Ровнєви запропонували Тетяні Петрівні за 14 тисяч десятин ро­дючої землі вдовину частку — 50 тис. карбованців асигнаціями, а також волю хлопчикові, вона погодилася без зволікань. Щоб урятувати сина від кріпацької неволі, жінка була готова на все. Микола дуже любив свою ма­тір, до кінця життя не забуваючи, кому він був зобов'язаний своїм "дру­гим" народженням. Залишившись із дуже скромними статками, мати перевела Миколу з Московського пансіону (де він, тільки-но почавши вчитися, за блискучі здібності отримав прізвисько "іпfапt тіrасиlеих" — чудесна дитина) до пансіону у Воронежі, ближче до домівки. Навчання в ньому обходилося дешевше, але рівень викладання був дуже низьким, і хлопчик ледь висид­жував нудні уроки, які практично нічого йому не давали. За "витівки" він був відрахований з цього пансіону і перейшов до Воронезької гімназії. З усіх випускників 1833 року тільки Микола, прагнучи вчитися, поступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Обдарованого юнака цікавили найрізноманітніші сфери гуманітарних знань. Він вивчав древні й нові мови, глибоко цікавився античною істо­рією, німецькою філософією і новою французькою літературою, учився грати на фортепіано, пробував писати вірші. Зближення з гуртком укра­їнських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України.
Про останні роки життя Костомарова збереглося чимало спогадів су­часників. Один із близьких друзів історика, В.Беренштам, усякий раз, по­вертаючись від Костомарових, промовляв одну й ту ж фразу: "Плоть не­мічна, дух сильний". У 1872 році від напруженої роботи в Миколи Івановича почали сильно боліти очі. Згадуючи ті дні, він говорив, що пропадає від бездіяльності. Саме тоді в нього зародилася думка написати "Руську історію..." для популярного читання. Точніше, не написати, а продиктувати. Так виникла "Руська історія в життєписах її найголовні­ших діячів", продиктована помічникам.
Фатальним чином вплинули на здоров'я Костомарова дві події. Восе­ни 1881 року, переходячи вулицю на Васильєвському острові, він був зби­тий ломовим візником. Наслідки травми відчувалися дуже довго. А 25 січ­ня Костомарова, зануреного в роздуми, знову збив екіпаж — цього разу просто під аркою Генерального штабу. 6 квітня 1885 року, у день пам'яті святих Кирила і Мефодія, здоров'я вченого різко погіршилося. Лікар давав йому кілька годин. Так і сталося: рано-вранці 7 квітня він помер у своїй квартирі на Васильєвському ост­рові, куди багато років поспіль приходила вся освічена громадськість Пе­тербурга.
Поховали Миколу Івановича 11 квітня 1885 року на Волковому цвин­тарі. Серед тих, хто прийшов провести його в останню дорогу, було дуже багато студентів.
Роль М.Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Він був першим ученим Східної Європи, що радикально змі­нив підхід до роботи історика, поставивши наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя.
"Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди", — повторював Микола Іванович. Цьому принципу він слідував усе своє життя.